Кам'янець-Подільський історичний

Додав(ла) Muza on 04.01.2011

(історичному факультету кам’янець-Подільського національного університету присвячується)

Ось і промайнули 5 років навчання на історичному факультету нашого університету імені Івана Огієнка. За цей час у закутках моєї свідомості назбиралася сила-силенна цікавих спогадів, коментарів і просто «криків душі», спричинених різноманітними перипетіями нелегкого студентського життя. І тепер, коли «голос правди» нічого не стримує, спробую повідати про минуле…

***

Моє знайомство з тоді ще державним університетом почалося з курйозу, який трапився, коли я подавала вступні документи. У приймальній комісії тоді був Віталій Анатолійович або, як його ми охрестили пізніше – «малий Гуцал». Документи я прийшла подавати разом із своєю маленькою донечкою, якій тоді ще й трьох років не було, садочок вона не відвідувала, а тому залишити її вдома не було як. І поки Віталій Анатолійович розглядав мої фото, атестат та інше, моє чадо, яке увесь час невпинно крутилося довкола, примудрилося перевернути папери на його столі. Що сказати? Такого червоного обличчя і таких великих-превеликих квадратних очей мені до цього бачити не доводилося! І не дивно, адже кипа паперів була солідна. Документи він у мене прийняв дуже швидко, а у відповідь на моє сто перше «вибачте», порпаючись у паперах, які розсипалися по підлозі, гнівно показав рукою на двері та через силу видавив: «та нічого, буває».

Чесно признаюся, що на пари до даного викладача з етичних причин я таки не ходила (було дуже соромно та ніяково). Саме тому нічого сказати про нього не можу, щоправда наш курс про нього відзивається як про «конкретного пацана».

***

Ось і перша сесія. Взагалі вважається, що студентські роки – це найцікавіша, насичена та щаслива пора. У нас, заочників, ця теза справджується повною мірою, адже де ще відпочинеш від повсякденних робочо-сімейних буднів, як не на сесії? А для іногородніх це взагалі казка: додому поспішати не треба, ніхто не контролює, можна відтягнутися по повній програмі.

Перша пара з історії Стародавнього Сходу пройшла тихо, лише чулося шкряботіння ручок по зошиту. Перша підозра, що ми конспектуємо старанно, але не те що треба, виникла, коли Лев Васильович Баженов, поправляючи окуляри, перепитав, чи не підкаже хто, «на чому він зупинився». Звичайно ж, у аудиторії запанувала німа тиша, ми переглядалися, ніби шукаючи того, хто таки наверне викладача на правильний шлях високих знань. Проте марно. Сам Лев Васильович, перевіряючи наші конспекти, виявив у них наступне: кольорові сердечка, голі жінки, жучки, метелики, непристойні віршики, карти «морського бою», «коли перерва?», «скільки коштує цей екзамен?» тощо. Словом, у зошитах було все, окрім того, що треба.

Перед екзаменом Баженов-старший в черговий раз нагадав нам, яким важливим є його предмет, і що він розуміє, що все знати неможливо, проте є такі події та дати, які має знати кожен, навіть поганенький, студент. Проте він наш курс недооцінив. На іспиті ми його не те що здивували, а просто збили з пантелику: такої стерильності у студентських головах викладач зі стажем ще не бачив! Єдине, що знали ми усі, це те, що стародавні піраміди знаходяться у Єгипті. І взнали ми про це не з підручників, не на лекції, а з розповідей тих однокурсників, які там побували, на власні очі все бачили і нам розповіли.

Лев Васильович, ця свята людина, оговтавшись від «небаченої глибини» наших знань, довго думав, радився з колегами і таки проставив нам екзамен, навіть не згадуючи про перездачу. Напевне, він не вірив у те, що ми зможемо бодай щось вивчити. І правильно робив!

***

Дуже яскравою особистістю впродовж усіх років навчання був Володимир Анатолійович Дубінський – «дуже хороша людина», «конкретний пацан», «класний мужик» і ще сила-силенна гарних слів на його адресу. Саме за позитивні якості характеру ми величали його «наш Вован» або «наш Вовчик».

Уже на перших парах з методики викладання історії ми зрозуміли, що методика методикою, а знання з поезії та співу треба підтягувати! Справа у тому, що Володимир Анатолійович просив декламувати вірші чи співати кожного студента, який запізнювався на заняття. У результаті з величезної кількості предметів та знань, які намагався донести до нас «наш Вовчик», у голові моїй втрималися лише «Владимирский централ», «Несе Галя воду», «У лісі, лісі темному» та інші шедеври української та російської естради у незмінному виконанні зірок-прогульщиків нашої групи.

***

Не можна не сказати й про нічний кошмар усіх першокурсників, найбільшу біду нашого факультету – Василя Івановича Якубовського, який викладав у нас археологію та музеєзнавство. Те, що ми його предмети не здамо, навіть якщо дуже старатимемось, ми зрозуміли одразу, як тільки він зайшов у аудиторію. Наші передчуття справдилися. Так що дякуємо «сутенерам», які допомогли нам не залишитися на першому курсі!

***

З трепетом душі та із завмиранням серця очікували ми пар Валерія Степановича Степанкова. Про нього ми чули ще на першому курсі. Про його суворість та непоступливість ходили легенди. Серед студентів ширилася легенда-повір’я: якщо ти зумів здати Степанкова, то тепер ти герой, тепер ти зможеш усе.

На його заняття з історії Азії та Африки прийшов увесь курс. Прибули навіть ті, про існування яких ми знали лише з журнальних записів, проте вживу за два роки навчання так і не побачили. Не прийшли лише інваліди (якщо такі були) та ідіоти (а були і такі), які потім довго-довго ходили та перездавали «н».

Тримаючи руку на серці, чесно скажу, що Валерій Степанович – Педагог з великої літери. Його лекції дуже захоплюючі та цікаві. А вислови «намалюйте на полях Аллу Пугачову, яка іде на пенсію», «уб’ю», «учіть та плачте, плачте та знову учіть» стали крилатими фразами для усього студентського загалу нашого історичного факультету.

Попри усі наші страхи та нічні жахіття, які ми пережили в очікуванні екзамену, усе пройшло напрочуд добре. Здали навіть ті, хто не знав практично нічого. Їх Валерій Степанович витягував «за вуха», за ноги, за руки – словом, можливими і неможливими підказками робив усе, аби «оте дитиня» отримало свою малюсіньку, слабусіньку, нещаснусіньку, але таку бажану, омріяну трійочку, підперту з усіх боків милицями та іншими допоміжними засобами.

Так що, дітки, не вірте усім байкам про те, що Степанков-старший – тиран та деспот. Насправді він – дуже хороша людина. Таких небагато не лише у нас на істфаці, але й серед викладачів узагалі.

На адресу редакції сайту надіслала Тьотя Л.

Доречно:

1. Дещо для “Стоп-кадру”. Дещо неопубліковане.
2. КЛІО – №61 жовтень 2008. Газета історичного факультету національного університету ім. Івана Огієнка
3. Копилов С.А., Газін В.В. Історичний факультет Кам’янець-Подільського національного університету
4. КЛІО – №62 листопад 2008. Газета історичного факультету національного університету ім. Івана Огієнка
5. УВАГА! ПІДВЕДЕННЯ ПІДСУМКІВ ІІ КОНКУРСУ!
6. Казанський собор на старих поштівках
7. Нагородження учасників та переможців IV конкурсу

Категорії: Історичні джерела, Загальна, Усні джерела
Теги: історичний факультет, Баженов Лев, викладачі, Гуцал В.А., Дубінський Володимир, екзамени, заочне навчання, Кам’янець-Подільський, конспекти, навчання, пари, спогади, Степанков Валерій, студенти, університет, Якубовський Василь