Ігор Скочиляс. НАМІСНИЦЬКИЙ ПОДІЛ ЛЬВІВСЬКО-ГАЛИЦЬКО-КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄПАРХІЇ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI–XVII ст. (частина 1)

Додано admin on 26.01.2010

Naukovi-praci_13-tom

Наукові праці Кам’янець-Подільського державного універ¬ситету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – Т.13. – 592 с.

Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – Т.13. – 592 с. – С.258-277.

Зв’язок Пониззя та Подільської землі з Галицьким владицтвом у XII–XIV ст.
Терени, які пізніше називали Пониззям, із поступом християнізації місцевого слов’янського населення увійшли спершу до складу Володимирської єпархії, заснованої, правдоподібно, в другій половині XI ст. (до 1086 р.) [1]. Натомість Побожжя було підпорядковане Київській митрополичій єпархії, або ж Переяславській чи Юріївській (виникли бл. 1035–1037 рр.).

Після утворення в середині XII ст. Галицької єпархії Пониззя на довгі століття стало її невід’ємною канонічною територією. Перша літописна згадка про єпископа галицького датується 1156 роком [2]; ним тоді був Косма, який востаннє згадується в джерелах під 1165 р. Більшість сучасних дослідників схиляється до думки [3], що Галицьке владицтво фундоване в 40-х–50-х рр. XII ст., у час зростання політичної могутності Галича за Володимирка Володаревича [4]. Відповідно до тогочасної церковної практики, межі єпархій [5] у Київській державі переважно збігалися з границями удільних князівств, тому до Галицької катедри вже з моменту її утворення увійшли ті землі, що підпорядковувалися галицьким князям, включно з Пониззям і Побужжям, відомим пізніше як Поділля [6].

Інститут генерального намісника
Коли саме на Поділлі з’явився намісник львівського (галицького) єпископа – невідомо. Можемо лише умоглядно констатувати, що він отримав такі ж територіальні повноваження, як і генеральний подільський староста (пізніше – воєвода), тобто його духовна влада поширювалася на все Західне і, ймовірно, й Східне Поділля. Початково цей намісник, найвірогідніше, повинен був резидувати в Теребовлі (уперше згадується під 1097 р.), місті, що стало відправним пунктом руської колонізації Дністровського пониззя [7]. Утворення Теребовльського удільного князівства, котре до появи Галицького князівства, як припускають, контролювало й Пониззя, могло спричинити появу окремого намісника в Теребовлі. Цей намісник мусив започаткувати Теребовльський “крилос” чи “собор” – один з кількох церковних округів, на які в давньоруські часи, напевно, поділялася Галицька єпархія (що такий поділ цілком вірогідний, доводить приклад Владимирської єпархії, владика якої Симеон розділив свою церковну провінцію на дві частини) [8].

У такому разі теребовльський намісник здійснював би па¬стирський нагляд за першими християнськими громадами на Пониззі. На важливість Теребовлі для Галицької церкви, як адміністративного центру, опосередковано вказують події першої третини XVIII ст., коли при новому розмежуванні Львівської унійної єпархії на деканати (1737 р.) консисторські писарі за інерцією, орієнтуючись на давню церковну традицію, приписали до Кам’янецького (Подільського) офіціалату Скалатський деканат [9], територія якого початково входила до Теребовльської землі і ще в середині XV ст. від Поділля відійшла до Руського воєводства, тобто до Львівського “крилосу”. Наявність у Теребовльському деканаті, навіть на початку XVIII ст., великої кількості церков (66 парафій у 1707–1708 рр.) [10], котру зазвичай виділяли для належного утримання намісника вищого рангу (як у випадку з Кам’янцем, Львовом чи Галичем), також підтверджує нашу гіпотезу про соборний (крилоський) статус Теребовлі у минулому.
Із занепадом Теребовельського князівства православний намісник з його центру міг перебратися на Пониззя, де спершу мав би осісти в голов¬ному його центрі – Ушиці, а після перенесення столиці Пониззя – в Бакоті [11]. Про те, що Бакота могла бути місцем осідку намісника галицького єпископа на Пониззі й важливим місійним осередком у цьому краї, не¬прямо засвідчує наявність тут відкритих наприкінці XIX ст. решток скельного монастиря із залишками давньої печерної монастирської церкви, численними нішами у печерах і гробницями в підлозі [12].

Тимчасовим центром Подільського намісництва міг стати Смотрич, перша резиденція князів Коріатовичів на Поділлі. Припускаємо, що вже з 70-х рр. XIV ст. намісник обрав місцем свого осідку Кам’янець, як це зробили тутешній руський воєвода та, пізніше, подільський староста (згадуються, відповідно, під 1374 та 1375 рр.), котрий за Коріатовичів також почав резидувати у Кам’янці. За аналогією з урядом подільського старости, який був тоді єдиним на Поділлі [13], галицький єпископ, окрім кам’янецького, мабуть, не номінував для цього краю інших намісників. Наміс¬ників генеральних, як знаємо з київської християнської практики, обирали не єпископи, а клирошани, з подальшим затвердженням владики і польського короля.

Імен перших подільських намісників літописи, як надзвичайно скупі на події з церковної історії Русі, до нас не донесли. Перша безпосередня згадка про “намісника міста Кам’янця, а також усієї Кам’янецької землі” Григорія (Грицька Дяка) датується 1502 р. [14]. Без сумніву, він став наміс¬ником значно раніше; в королівському привілеї зазначено, що цю посаду, для нагляду за “попами грецького обряду”, йому надав ще король Ян Альбрехт (1492–1501). Грицько Дяк резидував у Кам’янці досить тривалий час: джерела говорять про його присутність на Поділлі у 1509 і в грудні 1516 рр., коли король Жигимонт I підтвердив його повноваження візитатора православного духовенства Кам’янецького “крилосу”. Отець Григорій належав до земельновласницької корпорації Поділля, володіючи селом Крогульцем, котре він одержав від свого тестя Петрашка, кам’янец¬кого митника [15].
22 січня 1516 р. номінацію для Львівської, Галицької та Кам’янецької земель (під цим терміном прочитується означення трьох “крилосів”, на які вже тоді поділялося Львівське намісництво) отримав о.Симеон із Солянки, “officialis seu visitator” [16], проте він безпосередньо не виконував обов’язки кам’янецького намісника, оскільки, вірогідно, резидував у Львові та здійснював загальний нагляд за духовним життям вірних і клиру всієї “єпархії”.

Наступним православним намісником львівського єпископа на Поділлі під 1535 р. значиться Костюк Володовський (Володийовський), який по¬ходив з місцевої руської шляхти. У 1558 р. в кам’янецькому гродському су¬ді згадується “Nazarik, popo ac officialis alias namiestnik ritus rutenici circa ecclesiam S. Trinitatis in Kamieniec” [17] – очевидно, йдеться про о.Назарія Пилатківського, українського шляхтича, який як генеральний православ¬ний намісник на Поділлі вказується в джерелах під 1559, 1565 і 1582 рр. Відомо, що він до освячення був повінчаний, а його дружина, Анна, вoлоділа на Поділлі селом Пилатківці в Червоногродському повіті [18].

Поборові реєстри Подільського воєводства 1578 і 1583 рр. фіксують православного “намісника попа” у Кам’янці; в першому випадку ним був, на¬певно, о.Назарій, а в другому – о.Василій (саме під цим ім’ям у 1582 р. фігурує новий намісник Кам’янця) [19]. Наприкінці XVI ст. Кам’янецьке генеральне намісництво очолював о.Климентій Троїцький, задокументований у джерелах під 1593, 1598 і 1603 рр. Його підпис стоїть під ухвалами Берестейського православного собору, який відкинув унію Руської Церкви з Римом [20].
Подальші відомості про генеральних намісників Поділля маємо тільки з середини XVII ст. На елекційному соборі 1641 р., що обирав новим львівським владикою Арсенія (Желіборського), Кам’янецький “крилос” репрезентував кам’янецький протопоп о.Федір [21]. З початком Хмельниччини 1648–1654 рр. та наступної польсько-козацько-московської війни, адміністративний контроль над Кам’янецьким “крилосом” від першого крилошанина в Кам’янці, швидше за все, перейшов безпосередньо до єдиного генерального львівсько-кам’янецького намісника. На таку гіпотезу наштовхує титул о.Михайла Ловецького, “намісника львівського, бучацького, чортківського та інших місць”, “protopopa et Sacrificio ritus graeci terris Russiae et Podoliae”, який у 1657 р. опинився в московському полоні і 1662 року процесувався у Теребовельському гродському суді (у 1671 р. він зга¬дується як “офіціал львівський, галицький і кам’янець-подільський, намісник бучацький і язловецький”) [22]. Можливо, це було зумовлено вакантністю уряду кам’янецького генерального намісника, але більш правдоподібною виглядає теза про тимчасову централізацію організаційної структури Львівської єпархії на Поділлі перед загрозою втратити канонічний зв’язок з цією територією.

Невдовзі після 1662 р. посаду генерального намісника Кам’янецького “крилосу” було відновлено. Останньою у XVII ст. духовною особою на кам’янецькій катедрі бачимо о.Івана Коровайчика. Джерела вперше згадують його в 1669 р., коли разом з іншими подільськими протопопами він, як на¬місник катедральний кам’янецький і скальський, брав участь у діяннях єпархіального собору Львівської єпархії [23].

Недовго (імовірно до 1673 р.) очолював Кам’янецький “крилос” о.Іван, який, за словами єпископа Шум¬лянського, “през килка лhтъ мhючи урядъ наместника, от нас себh позлецоный”. Ганебна боротьба за Святоюрську катедру між Шумлянським і Свистельницьким, а також економічна руй¬нація краю внаслідок безперервних воєн 50-х–60-х рр., спричинила зростаючу дезорганізацію внут¬рішнього життя Православної церкви на Поділлі, що призвело до поступової деградації інституту генерального намісника. Йосиф Шумлянський закидав о.Коровайчикові не лише зло¬вживання своєю духовною владою й розкрадання церковного майна, але й співпрацю з невірними, маючи на увазі, мабуть, його присутність у Кам’янці в перші роки турецької окупації. Єпископ звинувачував намісника “в певных и значных церквах Божиих Каменцких шкодах и утратах; [...] отецъ Іоанъ Коровайчикъ [...] былъ завше до того поводомъ и вшеляких вынайдовалъ способовъ [...], бо му не могъ жаденъ з духовныхъ, анh з мещанъ сперечети, понеже соглашался ест со сопротивниками Креста Господня, гвалтовне отбиралъ всякие, яко аппараменты церковные, сребра, легацие и щоколвекъ хотhлъ, того доказалъ и на свой приватный пожитокъ оборочалъ, торговалъ, продавалъ, даровалъ и с собою завезлъ, и ижъ мя многия заходили жалобы и всадно от тамечныхъ мещанъ и парохианъ Каменецкихъ” [24]. Після смерті о.Коровайчика львівський єпископ навіть домагався у жовтні 1676 р. від його вдови, котра прибула до Святоонуфріївського монастиря у Львові, повернення незаконно привласненого майна.

З огляду на захоплення турками Кам’янця й більшої частини Поділля, уряд кам’янецького генерального намісника не заміщувався аж до початку XVIII ст. У люстрації Кам’янця 1700 р. сказано про присутність у місті о.Око¬повича, пароха катедрального храму, який, вірогідно, перебрав на себе обов’язки й генерального намісника Поділля. Можливо, що це відбулося під час відвідин кам’янецької катедри Йосифом Шумлянським у 1699 р. [25].

Відмова королівської влади і кам’янецького магістрату визнати юрисдикцію Шумлянського, котрий ще залишався православним, мабуть, спричинила димісію о.Окоповича, місце якого посів уніат – намісник пере¬мишль¬ського владики. Після публічної декларації єдності з Римською Апостольською столицею, в червні 1700 р., Шумлянський повернув собі Кам’янецький “крилос”. Першим унійним намісником Кам’янецького “собору” він номінував Кирила Шумлянського, ігумена Угорницького монастиря (вперше згадується на цій посаді в 1703 р.) [26].

1. Деякі дослідники вказують більш конкретну дату – 992 р.: Подскальски Г. Христианство и богословская литература в Киевской Руси (988–1237 гг.). – Изд. 2-е, испр. и доп. для русс. перевода. – СПб., 1996. – С.56-57.
2. Полное собрание русских летописей. – М.; Л., 1963. – Т.25. – С.63.
3. Щапов Я.Н. Государство и церковь Древней Руси X–XIII вв. – М., 1989. – С.50-51. (Автор висунув також гіпотезу, що галицьку єпископську кафедру могли пе¬ренести з Перемишля, де вона, можливо, була заснована на початку XII ст. [С.40-41]); Senyk S. A History of the Church in Ukraine. – Rome, 1993. – Vol.I: To the End of the Thir¬teenth Century. – P.137, 142 (дослідниця схиляється до думки, що початково кафедра могла постати в Звенигороді після 1124 р., на початку князювання Володи¬мир¬ка, а вже згодом, у середині 1150-х рр., її перенести до Галича, де саме в цей час було зведено кафедральний собор). Загальні відомості про заснування Галицької єпар¬хії подають також: Щапов Я. Н. Формирование и развитие церковной организации на Руси в конце XI–XII вв. // Древнейшие государства на территории СССР. – М., 1985. – С.58-62; Pop¬pe A. L’organisation diocésaine de la Russie aux XIe–XIIe siиcles // By¬zantion. – 1970. – Vol.40. – P.170-171.
4. Відомий історик Російської православної церкви митрополит Макарій (Бул¬гаков) відносив дату заснування Галицької єпархії до часів Володимира Великого або, принаймні, Ярослава Мудрого (Макарий [Булгаков]. История Русской Церкви. – М., 1995. – Кн.2: История Русской Церкви в период совершенной зависимости ее от константинопольского патриарха (988–1240). – С.32), що не є переконливим. Інший його співвітчизник – Євстахій Голубінський – свого часу припускав, що Галицьке вла¬дицтво було відкрите перед 1165 р. (Голубинский Е. История Русской Церкви. – М., 1997. – Т.1: Период первый, киевский или домонгольский. – Ч.1. – С.338; див. також С.332-342).
5. Територіальне розміщення руських єпархій детально аналізує: Poppe A. L’organisation diocйsaine de la Russie… – P.165-217; Ejusd. Werdegang der Diцze¬sanstruktur der Kiever Metropolitankirche in den ersten drei Jahrhunderten der Christiani¬sierung der Ostslaven // Tausend Jahre Christentum in Rusland: Zum Millennium der Taufe der Kiever Rus’. – Gцttingen, 1988. – S.251-290.
6. Про генезу, етимологію та семантику топоніма “Поділля”, перша згадка про яке сягає 60-х рр. XIV ст., див.: Дашкевич Я. Р. Поділля: виникнення і значення назви // VIII Подільська історико-краєзнавча конференція. Тези доповідей. Секція історії до¬жовтневого періоду. – Кам’янець-Подільський, 1990. – С.58-60. (Автор доходить ви¬сновку, що ця назва відображає географічні реалії й означає “країна долин”). Фор¬мування території Поділля простежено в: Крикун Н.Г. Административно-терри¬ториальное устройство Правобережной Украины в XV–XVIII вв. Границы воеводств в светле источников. – К., 1992. – С.6-39.
7. Котляр Н. Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX–XIII вв. – К., 1985. – С.77-78.
8. Голубинский Е. История Русской Церкви. – С.386.
9. НМЛ. – Ркл-199. – Арк.6зв.
10. НМЛ. – Ркл-144. – Арк.20-21.
11. Винокур І. С., Горішній П. А. Бакота. Столиця давньоруського Пониззя. – Ка¬м’я¬нець-Подільський, 1994. – С.27; Винокур І. С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя від кам’яного віку до середньовіччя. – К.; Одеса, 1985. – С.96; Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – С.52.
12. Сецинский Е. Археологическая карта Подольской губернии // Труды XI архео¬логического съезда. – М., 1901. – С.294-295.
13. Крикун М. Г. Початки подільського повітового устрою // Проблеми української історичної медієвістики. – К., 1990. – С.35-36.
14. Archiwum Glуwne Akt Dawnych w Warszawie (далі – AGAD). – Metryka Ko¬ronna. – Ks.17. – K.266-266v. Investitura Hryczkonis super namystnikowstwo. Опубл. у: Matri¬cularum Regni Poloniae Summaria / Ed. T.Wierzbowski (далі – MRPS). – Varsoviae, 1908. – P.III. – P.8 (док. №119).
15. Архив Юго-Западной России (далі – АЮЗР). – Ч.I. – Т.10. – С.14-15 (док. №VI); Грушевський М. Дозвіл кор. Жиги¬монта митнику Петрашку на передажу с.Крогульця камінецькому намістнику Гри¬горию 1509 р. // Записки НТШ. – 1896. – Т.11. – Кн.3. – С.1-2 (розд. “Miscellanea”).
16. MRPS. – Varsoviae, 1912. – P.IV. – Vol.2. – P.136 (док. №10831), 148 (док. №11069); Białkowski L. Podole w XVI wieku. Rysy spoleczne i gospodarcze. – Warszawa, 1920. – S.91.
17. Цит. за: Białkowski L. Podole w XVI wieku… – S.91-92.
18. Ibid. – S.92.
19. Ровінський В., Миханчук О. Православіє на Подолії… – С.92; С[ецинский] Е. Церковно-иерархическия отношения Подолии… – С.1109; Bieńkowski L. Organizacja Kościoła Wschodniego… – S.234, 238, 241, 243.
20. Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (X – початок XVII ст.): Зб. док. і мат. – К., 1988. – С.144 (док. №102); Ровінський В., Ми¬хан¬чук О. Православіє на Подолії… – С.92; С[ецинский] Е. Церковно-иерархическия отношения Подолии… – С.1109; Białkowski L. Podole w XVI wieku… – S.92.
21. Ровінський В., Миханчук О. Православіє на Подолії… – С.93.
22. Центральний державний історичний архів України (м.Львів) (далі – ЦДІАЛ). – Ф.17 (Теребовлянський гродський суд). – Оп.1. – Спр.136. – Арк.152; АЮЗР. – Ч.1. – Т.10. – С.305.
23. НМЛ. – Ркк-151. – С.24, 30.
24. ЦДІАЛ. – Ф.129 (Львівський Ставропігійський Інститут). – Ф.129. – Оп.1. – Спр.706. – Арк.1-1зв. Документ опубл. в: АЮЗР. – Ч.1. – Т.10. – С.727-728 (док. №CCLXIII). Див. також: Андрусяк М. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський та його змагання за права для духовенства й об’єднання Церков // Логос. – Йорктон, 1979. – Т.30. – Ч.4. – С.292.
25. АЮЗР. – Киев, 1886. – Ч.7. – Т.1. – С.568.
26. АЮЗР. – Киев, 1871. – Ч.1. – Т.4. – С.217-220 (док. №XCIX-C). Про єпар¬хіальний собор у Кам’янці згадано в: Andrusiak M. Józef Szumlański, pierwszy biskup unicki lwowski (1667–1708). Zarys biograficzny. – Lwуw, 1934. – S.122; Андрусяк М. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський… – Т.30. – Ч.3. – С.212.

Перейти до частини 2

Закладки:
  • Print
  • Digg
  • Sphinn
  • del.icio.us
  • Facebook
  • Mixx
  • Google Bookmarks
  • Blogplay

Доречно:

  1. Ігор Скочиляс. НАМІСНИЦЬКИЙ ПОДІЛ ЛЬВІВСЬКО-ГАЛИЦЬКО-КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄПАРХІЇ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI–XVII ст. (частина 2)
  2. Малий В.В. Етносоціальні процеси на Поділлі у 1861-1914 рр.
  3. ПЕТРОВ М.Б. ТОРГОВЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО З ДЕРЖАВАМИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У XV-XVII СТ. (частина 1)
  4. ПЕТРОВ М.Б. ТОРГОВЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО З ДЕРЖАВАМИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У XV-XVII СТ. (частина 2)
  5. Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. Т.12
  6. Расщупкін О.І., С.В. Трубчанінов. Кам’янець на Поділлі
  7. Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка: Історичні науки. Том 19.

Коментарі

Залишити відповідь