Ігор Скочиляс. НАМІСНИЦЬКИЙ ПОДІЛ ЛЬВІВСЬКО-ГАЛИЦЬКО-КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄПАРХІЇ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI–XVII ст. (частина 2)

Додав(ла) admin on 27.01.2010

Naukovi-praci_13-tom

Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – Т.13. – 592 с. – С.258-277.

Наукові праці Кам’янець-Подільського державного університету: Історичні науки. – Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2004. – Т.13. – 592 с. – С.258-277.

Генеза намісницького поділу Кам’янецького “крилосу”
До кінця XV ст., на жаль, фактично неможливо з’ясувати територіальну структуру Галицької (Львівської) єпархії [27] на Поділлі, зокрема її намісницький поділ. Як показує давньоруська практика, початково протопопи були лише першими священиками при соборах, а вже потім, з поширенням християнства у волостях, їх почали призначати в більші населені пункти [28] для контролю за духовенством і вірними. Таким чином творилися менші церковні округи – протопопії (намісництва), виникнення яких Євстафій Голубінський схильний пояснювати латинськими впливами в Руській церкві. Для XV–XVI ст. генезу намісництв на Поділлі можна простежити, застосовуючи компаративістичний метод, ретроспективно порівнюючи розвиток церковних структур у взаємозв’язку з формуванням тут світського адміністративно-територіального устрою.

Початки намісницького устрою Кам’янецького “крилосу” треба пов’язувати з волосним устроєм Подільського князівства Коріатовичів другої половини XIV ст. Припускаємо, що центри таких волостей і могли стати місцем осідку перших намісників, появу яких на Поділлі “стимулювало” гіпотетичне заснування тут окремого єпископства. “Список городів руських” (1375–1381 рр.) перелічує вісім подільських градів: Бакоту, Брацлав, Вінницю, Кам’янець, Скалу, Смотрич (“Іловеч”), Соколець і Червоногрод, а також Звенигород і Черкаси, що 1394 р. відійшли до Київського князівства. Інше джерело 1377 р. називає 11 міст, котрими володіли Коріатовичі. У той час до Поділля належали також округи Теребовль і Стінка. Наприкінці XIV ст. світська старостинська адміністрація поширилася на всі міста Поділля (1395 р.) – Смотрич, Червоногрод, Скалу, Бакоту, Меджибіж, Язловець, Брацлав, Божськ, Вінницю, Звенигород, Меджибіж, Соколець, Хотин, Чекунь і Черкаси (Побожжя), де, як уважається, осіли місцеві воєводи [29]. Цілком логічно, що услід за світськими достойниками в ці укріплені центри перебралися й православні намісники, котрі мали б підлягати ка¬м’янецькому генеральному намісникові.

Картографічний матеріал та результати останніх досліджень [30] дають підстави стверджувати, що мережа намісництв на Поділлі формувалася паралельно з світським адміністративно-територіальним устроєм. Виникнення наприкінці XIV ст. на Поділлі дистриктів-повітів “стимулювало” процеси трансформації церковних структур, що завершилися утворенням повноцінних округів-намісництв, які загалом повторювали контури границь повітів і кількісно, найвірогідніше, відповідали числу повітів.

Як показали дослідження Миколи Крикуна, структура повітів-волостей формувалася поступово й в основному визначилася наприкінці XIV – початку XV ст. Упродовж XV ст. їхня кількість не була сталою; відомо, що в першій його половині існували Бакотський (зник у другій чверті XVI ст.), Брацлавський, Вінницький, Кам’янецький, Летичівський, Ровський (ліквідований у середині XV ст.), Скальський, Смотрицький, Червоногродський (у другій чверті XVI ст. мав подвійне найменування – “Червоногродський і Язловецький”), Хмільницький (постав на базі підупалої волості з центром у Божську), а з другої половини – і Меджибізький. У першій чверті XVI ст. з’явився Зіньківський повіт, а потім Барський (основу його поселень склав колишній Ровський повіт), – усього 9 повітів [31].

На вибір адміністративного центру намісництва впливав, безумовно, демографічний фактор. Най¬більші залюднені міста Поділля – 4-тисячний Кам’янець, а також Бар, Зіньків, Меджибіж, Скала, Хмельник і Язловець, де проживало понад тисячі мешканців, у XVI–XVII ст. бачимо центрами православних на¬місництв Кам’янецького “крилосу”.

Адміністративними центрами намісництв ставали осідки королівських староств (Барське, Кам’янецьке з Летичівом і Смотричем, Хмільницьке, Скальське, Червоногродське [32]), а також центри маєткових комплексів. Вони й послужили інституційним підґрунтям для поширення на Поділлі намісницької структури Львівської єпархії.

Можемо з великою часткою вірогідності припустити, що перші новочасні намісництва Галицької (Львівської) єпархії на Поділлі виникли протягом XV–XVI ст. з центрами у Бакоті, Божську (перенесене в Хмільник), Брацлаві, Вінниці, Зінькові, Летичові, Меджибожі, Рові (Барі), Теребовлі, Скалі, Смотричі, Червоногроді (згодом перебралося в Язлівець), утворюючи однойменні церковні округи в межах відповідних повітів, із підпорядкуванням їм усіх на цій території парафій з православним клиром. Однак до кінця XVI ст. достовірно відомо про існування лише трьох таких намісництв – Кам’янецького, Сатанівського та Скальського. Кам’янецький намісник одночасно був і генеральним намісником усього Поділля, джерельно задокументованим уже з кінця XV ст. У поборових реєстрах Подільського воєводства 1578 і 1583 рр. віднотовано два православні “намісники попи” в Кам’янці та Сатанові [33], а скальський намісник Герасим Рождественський фігурує серед учасників єпархіального собору Львівської єпархії 1595 р. (“Герасим, протопопъ скалскій”) та Берестейського православного собору 1596 р. [34].

Використавши базу певного повіту для своєї “інсталяції”, православне намісництво продовжувало розвиватися далі навіть тоді, коли повіт зникав з адміністративної карти Подільського воєводства. Так, скажімо, ліквідація в другій чверті XVI ст. Скальського і Смотрицького повітів, що трансформувалися в звичайні королівські староства, не призвела до зникнення од¬нойменних намісництв, які існували до 1793 р. включно. Межі намісництв не змінювалися й у разі скасування однойменних повітів або староств-держав (приклад Меджибізького намісництва) [35].

Після 1581 р., коли було відмінено стару систему повітів, очолюваних старостами-державцями, і на Поділлі з’явилися два гродські повіти – Кам’янецький і Летичівський, а з XVII ст. – Червоногродський [36], організаційна структура Кам’янецького “крилосу” й надалі орієнтувалася на первісний повітовий поділ Подільського воєводства, хоча протягом XVII ст. вона все більше розвивалася під впливом потужних приватношляхетських маєткових комплексів, які значною мірою визначали контури православних намісництв. Про це свідчать збережені реєстри православ¬них церков і намісництв Поділля середини XVII – початку XVIII ст.

Перелік учасників елекційного собору 1641 р., що обирав нового львівського владику Арсенія (Желіборського), дає змогу говорити щонайменше про 5 існуючих тоді намісництв Кам’янецького “крилосу”. Окрім кам’янецького (о.Федора) та відсутнього на зібранні скальського намісників, у цьому джерелі вказуються також намісники летичівський Родіон, черніївський Михаїл та меджибізький Йоан [37].

Наявність у цьому перелікові т. зв. Чернівецького (Черніївського) намісництва, найімовірніше, пояснюється тим, що після запровадження унії в Шаргороді та частині парафій однойменного намісництва у 1617–1618 рр., і призначення туди митрополитом Йосифом (Рутським) свого унійного протопопа [38], львівський владика змушений був номінувати нового православного намісника й перенести його осідок з Шаргорода до Черніївців, поселення Шаргородської волості Замойських, в якому пізніші джерела локалізовують малу церкву”.

Унікальні відомості про намісницький поділ “крилосу” маємо з другої половини XVII ст. Якщо пастирське послання Йосифа (Шумлянського) з 1671 р. згадує лише чотири подільські намісництва – Барське, Кам’янецьке, Меджибізьке та Ягольницьке, то в “Діяннях” єпархіального собору Львівської єпархії 1669 р. фігурують вже 8 православних намісників з Поділля, котрі адміністрували 10-ма намісництвами. Цікаво, що чотири з них – Гусятинське, Сатанівське, Ягольницьке та Язловецьке, компактно розташовані в межиріччі Серету й Збруча, тимчасово перебували в підпорядкуванні Галицького “крилосу”. Решта шість – Барське, Кам’янецьке, Меджибізьке, Могилівське, Скальське та Шаргородське – продовжувала входити до юрисдикції генерального намісника в Кам’янці [39].

Така адміністративно-територіальна амбівалентність організаційних структур Церкви була характерна не тільки для Львівської єпархії, але й для інших владицтв Київської митрополії, внутрішні кордони яких остаточно усталилися лише в перші десятиліття XVIII ст. У даному ж разі розмежування намісництв було зумовлене, на нашу думку, як невизначеністю границь між трьома “крилосами” єпархії, так і боротьбою за Святоюрську катедру між Шумлянським і Свистильницьким. Останній, як відомо, переважно резидував у Галичі. Близькість подільських намісництв, вірогідно, допомогла йому схилити на свій бік частину намісників Кам’янецького “крилосу”, й вони тимчасово могли бути приписані до Галицького “крилосу”, хоча на Львівському єпархіальному соборі ці намісники визнали Шумлянського своїм архипастирем.
Подільські намісництва за реєстром “катедратика” 1680 року.

Найповніше мозаїку адміністративно-територіального устрою Львівської єпархії на Поділлі другої половини XVII ст. представляє реєстр “катедратика” 1680–1686 рр. Згідно з цим джерелом, Кам’янецький “крилос” у той час формували ті самі десять намісництв, що зазначені у “Діяннях” єпархіального собору 1669 р. – Барське, Гусятинське, Кам’янецьке й Скальське (об’єднані між собою), Меджибізьке, Могилівське, Сатанівське, Шаргородське, Ягольницьке та Язловецьке.

Нотатки консисторського писаря вказують на існування перед 1680 р. ще трьох намісництв – Зіньківського, Хмільницького та Чорноострівського, що зникли, гадаємо, в середині XVII ст. (діючі на їхній території парафії підпорядкували відповідно барському та меджибізькому протопопам). Об’єднання в одну адміністративну структуру Кам’янецького й Скальського намісництв, котрі до того функціонували як окремі територіальні одиниці в складі Кам’янецького “крилосу”, було спричинене практичними й пастирськими потребами.

З початком Хмельниччини й польсько-козацьких збройних протистоянь на Поділлі, що супроводжувалося татарськими набігами на мирні поселення, церковна мережа в цьому регіоні порушилася, зокрема зменшилося число священиків і храмів. Тому з метою зміцнення контролю за життям парафій, два сусідні намісницькі уряди були тимчасово суміщені, очевидно, з ініціативи львівського владики. Єпархіальний собор у Львові 1669 р. підтвердив цю реорганізацію Кам’янецького “крилосу”, визнавши єдиним легітимним адміністратором обидвох намісництв, які розглядалися “ціло, як було перед тим”, о.Івана Коровайчика, генерального (“катедрального”) намісника Поділля [40].

Реєстр 1680 р. укладений фактично за рік до появи на Поділлі паралельної з Кам’янецьким “крилосом” організаційної структури Православної церкви – Кам’янецької митрополії Царгородського патріархату [41], утвореної тут константинопольським патріархом Яковом у серпні 1681 р. Унаслідок цього структура намісництв на Поділлі, зафіксована реєстром “катедратика”, могла зазнати певних модифікацій. Однак є підстави вважати, що грецький митрополит Панкратій не міг створити на Поділлі розгалужену мережу парафій, що підпорядковувалися йому.

Наявність на номінально турецькому Поділлі намісницької структури Львівського владицтва свідчить, по-перше, про те, що не всі подільські території тоді були під контролем Османів, а по-друге, що турки, ймовірно, толерували православне духовенство й не перешкоджали, бодай в окремі роки, Йосифові (Шумлянському) здійснювати тут свою юрисдикцію. Й справді, як свідчать останні дослідження, Османи, після захоплення в 1672 р. Поділля, гарантували місцевому клирові особисту свободу й публічне відправлення християнського культу та звільнили парафії від військових постоїв (ці прерогативи закріплені в договорі 1678 р.). Така толеранційна політика Оттоманської Порти, звичайно, сприяла збереженню організаційної структури Кам’янецького “крилосу”. З іншого боку, не підлягає сумніву, що Львівська єпархія протягом 1672–1699 рр. втратила на Поділлі тисячі вірних, які з доброї волі чи примусово навернулися в магометанство. У низці джерел згадуються потурченці-подоляни, котрі, добровільно прийнявши іслам через обрізання, зреклися християнської віри й виконували повинності на користь турецької адміністрації [42].

Можливо Панкратій, задля зміцнення своєї духовної влади серед місцевого люду, й намагався утвердити на Поділлі митрополичу адміністрацію, взоруючись на систему управління Цагородського патріархату [43], проте ніякої інформації про це до нас не дійшло. Припускаємо, він міг вико¬ристовувати для цього новий турецький військово-адміністративний устрій (Кам’янецький ейялет тоді утворювали Барський, Кам’янецький, Меджибожський та Язловецький санджаки з поділом на нахії) [44]. Насправді ж територіальна юрисдикція грецького митрополита була дуже незначною, бо про турецьке панування на Поділлі, як це блискуче довів Даріуш Колодзєйчик, можна вести мову може лише щодо 1672–1673 і 1676–1683 рр.; в інші роки османський контроль над краєм, особливо після 1687 р., обмежувався майже виключно Кам’янцем [45]. Таким чином, й духовна юрисдикція Панкратія не сягала далі мурів міста. Тож, схоже на те, що під омофором львівського єпископа перебували майже всі намісництва, звільнені польськими й козацькими військами від турків. Цю реальність і відображає реєстр 1680–1686 рр., куди увійшли всі десять намісництв, які існували на Поділлі напередодні турецької окупації краю.

Отже, повернення Поділля Речі Посполитій у 1699 р. та відновлення повної юрисдикції Йосифа (Шумлянського) над Кам’янецьким “крилосом” наступного року не потребувало тут радикальної організаційної відбудови. Як бачимо з нещодавно опублікованого реєстру “катедратика” 1708 р., насправді мережа намісництв протягом першого десятиліття XVIII ст. на Поділлі залишалася такою ж, як і в середині попереднього століття. Кам’янецький “крилос” у 1708 р. складався з тих самих 10 намісництв [46], котрі формували його територію впродовж останніх п’ятидесяти років. Виняток становить лише Зіньківське намісництво. Воно хоч і згадане в реєстрі 1680 р., однак у другій половині XVII – на початку XVIII ст. реально не існувало, ставши реліктом організаційної структури Львівської єпархії.

Зіставлення однотипних, але різних за хронологією, переліків церков і намісництв Кам’янецького “крилосу” дозволяє зробити висновок про завершення напередодні подій 1672 р. першого довготривалого етапу роз¬витку організаційних структур Православної церкви на Поділлі. Його характерною особливістю було створення дієвої мережі намісництв, загальне число яких (10) не змінювалося до 1721 р. включно, коли у Львівській єпархії вперше, після запровадження тут унії, відбулася адміністративно-територіальна реформа [47]. Це стало важливим стабілізуючим фактором для розвитку парафіяльної мережі, відповідаючи пастирським й адміністративним потребам православної єрархії та значною мірою задовіль¬няючи духовні потреби вірних.

Еволюцію намісницького поділу Кам’янецького “крилосу” протягом XVI–XVII ст. та формування в його рамках парафіяльної мережі відображено в таблиці 1.
Територіальний розвиток організаційної структури Православної церкви на Поділлі до кінця XVII ст. показує, яке важливе значення для Київської митрополії й, зокрема, Галицької (Львівської) єпархії мала давньоруська державна традиція. Приклад Поділля яскраво доводить, що за умови наявності гармонійних стосунків між Церквою і державою релігійне життя автохтонного населення могло розвиватися в своєму природному руслі, обмеженому звичними “берегами” Галицько-Волинського князівства. Навіть анексія Польщею “правом меча” цього державного утворення та ліквідація Галицької митрополії в середині XIV ст., не по¬ставили перед загрозою існування Православну церкву. Виникнення Подільського князівства та незалежницькі амбіції його сюзеренів – князів Коріатовичів, виявились достатнім аргументом для трансформації організаційних структур Православної церкви у Подільську єпархію, швидке закриття якої було зумовлене ліквідацією автономії Поділля та включенням її теренів до Корони Польської. Утиски, переслідування й, урешті-решт, фактична ліквідація Львівського єпископства протягом XV – першої третини XVI ст. спричинили лише чіткіше окреслення еклезіального статусу Поділля як невід’ємної частини Галицької єпархії.

У середині XV ст. на Поділлі усталилася нова структура єпархіального управління, що опиралася на Кам’янецький “крилос” – адміністративно-територіальне утворення на чолі з генеральним намісником. Цей “крилос”, разом з іншими двома “крилосами” – Галицьким і Львівським – формував тричленну структуру Львівської єпархії.

Кам’янецький “крилос” початково (XV–XVI ст.) складався щонай¬менше з трьох намісництв – Кам’янецького, Сатанівського та Скальського, які свій “родовід” виводили від давніх волостей (повітів) та удільних князівств. Протягом перших десятиліть XVII ст. на Поділлі з’явилися або ж відродилися ще вісім намісництв – Барське, Гусятинське, Зіньківське (фактично не функціонувало), Могилівське, Сатанівське, Шаргородське (Черніївське), Язловецьке та Ягольницьке. З середини XVII і до 20-х рр. XVIII ст. вони визначали інституційне обличчя Кам’янецького “крилосу”. Ці намісництва виявляли дивовижну живучість навіть за умов турецької окупації, а їхня номенклатура залишалася незмінною аж до 20-х рр. XVIII ст. Намісницький поділ Кам’янецького “крилосу” формувався за¬лежно від просторового та інституційного розвитку волостей (повітів), королівських староств і вели¬ких приватношляхетських маєтків.

Фундація на Поділлі Кам’янецької митрополії Царгородського па¬тріархату не порушила тут організаційної струк¬тури Львівської єпархії. Невторопне втручання пред¬стоятеля Грецької Церкви в юрисдикцію Йосифа (Шумлянського) негатив¬но позначилися на внутрішньому житті Східної церкви, непрямо спровокувавши її перехід під зверхність папського престолу.

Аналіз адміністративного й територіального розвитку Галицької (Львівської) єпархії на Поділлі дозволяє поставити дискусійну тезу про непроминальне, а часто і визначальне, значення організаційних структур Східної церкви для формування релігійних, культурних і етнічних ідентичностей у ранньомодерній Україні. Протягом XV–XVII ст. єпархіальні структури на різних рівнях, від парафії до консисторії, фактично визначали регіональну подільську субкультуру українського етносу. Специфікою цього релігійного етосу було його тісне пов’язання з “галицькою” ідентичністю, що сукупно творили ширшу церковну ідентичність у шатах Львівської єпархії – галицько-подільську.

27. Особливості формування мережі крилосів і деканатів Львівського владицтва в унійний період обговорено в статті: Скочиляс І. Адміністративно-територіальний устрій Львівської єпархії… – С.149-169.
28. Голубинский Е. История Русской Церкви. – С.389.
29. Крикун М.Г. Початки подільського повітового устрою… – С.40-41, 45; Миць¬ко І. Cherchez la femme або генеалогічний аспект історії… – С.30; Kurtyka J. Podole pomiędzy Polską i Litwą… – S. 27.
30. Найбільший внесок у вивчення державної адміністративної структури Поділь¬ського воєводства належить Миколі Крикуну (див.: Крикун М.Г. Повітовий устрій По¬дільського воєводства в XV–XVI ст. Перспективи джерелознавства історичної гео¬графії України // Український археографічний щорічник. – К., 1992. – Вип.1. – С.157-178). Особливості повітового поділу та формування території Подільського воєводства простежені автором також у низці статей, що стосуються окремих періодів та локальних питань зазначеної проблематики: Крикун М.Г. Повітовий поділ Подільського воєводства в останній чверті XVI–XVIII ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип.32. – С.43-53; Його ж. Повітовий поділ Подільського воєводства в XV–XVIII століттях // VIII Подільська історико-краєзнавча конференція. Тези доповідей. Секція історії дожовтневого періоду. – Кам’янець-Подільський, 1990. – С.56-58; Його ж. Початки подільського повітового устрою… – С.33-52.
31. Крикун М.Г. Повітовий устрій Подільського воєводства… – С.158-159, 162, 168-169; Kurtyka J. Podole pomiędzy Polską i Litwą… – S.36-37, 42, 47-50, 57.
32. Lustracja wojewуdztw ruskiego, podolskiego i belskiego 1564–1565 / Wyd. K.Chla¬powski i H.Zytkowicz. – Warszawa; Lуdz, 1992. – S.165-226.
33. Ровінський В., Миханчук О. Православіє на Подолії… – С.92; Bienkowski L. Or¬ga¬¬nizacja Kosciola Wschodniego… – S.812; Polska XVI wieku. – T.8. – S.234, 238, 241, 243.
34. Акты, относящиеся к истории Западной России. – СПб., 1851. – Т.4 (1588–1632). – С.85 (док. №58); Боротьба Південно-Західної Русі і України… – С.144 (док. №102); Gedeon episcopus Leopoliensis et tota synodus Leopoli congregata decernit, ad unionem cum Romana Ecclesia accedere. Leopoli, 28.I.1595 // Documenta unionis Berestensis ejusque auctorum (1590–1600) / Ed. A.G.We¬lykyj. – Romae, 1970. – P.44; Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis / Ed. W.Milkowicz. – Leopolis, 1895. – Vol.1. – P.563 (док. №.333).
35. ЦДІАЛ. – Ф.201. – Оп.4б. – Спр.1885. – Арк.1; Крикун М.Г. Повітовий устрій Подільського воєводства… – С.168-169.
36. Крикун М.Г. Повітовий поділ Подільського воєводства в останній чверті XVI–XVIII ст. // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1997. – Вип.32. – С.43, 46-47.
37. Исторический очерк львовской, галицкой и каменец-подольской иерархии со времени присоединения Галиции к Польскому королевству. Арсений Желиборский, епископ львовский, галицкий и каменец-подольский // Прибавление к “Подольским епархиальным ведомостям”. – 1886. – №22. – С.439; Петрушевич А. Сводная галицко-русская летопись с 1600 по 1700 год. – Львов, 1874. – С.90; Ровінський В., Миханчук О. Православіє на Подолії… – С.93; С[ецинский] Е. Церковно-иерархическия отношения Подолии… – С.1110.
38. Див.: Скочиляс І. Дволикий Янус: Шаргородська протопопія на Поділлі в першій третині XVII cт. // Вісник Львівського національного університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип.37. – Ч.1. – С.169-171.
39. Вердум У., фон. Щоденник подорожі… – №10. – С.91-92; НМЛ. – Ркл-11. – Арк.377зв.
40. НМЛ. – Ркк-151. – С.24, 30; Андрусяк М. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський… – 1977. – Т.XXVIII. – Ч.4. – С.285.
41. НМЛ. – Ркк-151. – С.29.
42. Стан Візантійської Церкви за сто років до того розглядає: Ґудзяк Б. Царго¬родський патріархат у кінці XVI ст.: криза і спроби реформ // Україна: культурна спад¬щина, національна свідомість, державність (. – Львів, 1998. – Т.5: Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича (далі – ). – С.189-204.
43. Kolodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim… – S.57, 64-65, 93, 108.
44. Адміністративно-інституційна система Грецької Церкви XVI–XVII ст. описана в ряді праць, найважливішими з яких є такі: Ґудзяк Б. Криза на християнському Сході: Царгородський патріархат під османським правлінням // Записки НТШ. – Львів, 1997. – Т.233: Праці Історично-філософської секції. – С.16; Hussey J. M. The Orthodox Church in the Byzantine Empiry. – Oxford, 1986. – P. 299-318; Papadopoullos T. H. Studies and Documents Relating to the History of the Greek Church and People under Turkish Domination. – Brussels, 1952. – P.40-79; Runciman S. The Great Church in Captivity: A Stu¬dy of the Patriarchate of Constantinople from the Eve of the Turkish Conquest to the Greek War of Independence. – London, 1968.
45. Устрій Кам’янецького ейялету відображено в: Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim… – S.133-137. Стислий опис читаємо в: Ejusd. Kamieniec Podolski pod panowaniem tureckim 1672–1699 // Kamieniec Podolski… – T.1. – S.187-192; Трубчанінов С.В. Поділля в останній третині XVII ст. (до 325-ї річниці турецької облоги Кам’янця-Подільського) // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педа¬гогічного університету. Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 1997. – Т.1 (3). – С.220-229.
46. У 1673–1674 рр. турецькі війська залишили більшість міст і містечок Поділля (у т. ч. такі центри намісництв, як Вінниця, Немирів, Брацлав, Кальник, Меджибіж, Зіньків, Ягольниця, Сатанів, Язловець, Жванець, Гусятин), в їхніх руках залишилися лише Бар і Кам’янець. Траплялися й випадки втрати певних територій. Так, під кон¬троль Османів у 1676 р. повернулися Гусятин і Ягольниця. Згідно з мирним договором між Річчю Посполитою та Туреччиною 1678 р., польські війська змушені були залишити Бар, Кальник, Меджибіж, Немирів, та деякі інші поселення після розмежування 1680 р. Однак унаслідок успішної для союзників Віденської битви в 1683 р. українські козаки відвоювали в турків Гусятин, Ягольницю і Чортків, а в листопаді взяли в облогу Язловець. У жовтні того ж року контрольований козаками гетьман Стефан Куницький підняв на Правобережжі повстання проти молдавського господаря Юрія Дуки, васала султана, наступного після Юрія Хмельницького адміністратора Правобережної України з 1681 р., якого було взято в полон; не зумівши взяти штурмом Бар і Меджи¬біж, козаки усе ж оволоділи Могилевом, Сороками та Ямполем. Весною 1686 р. турки, не маючи більше змоги утримувати Бар і Меджибіж, покинули обидві твердині (Колодзєйчик Д. Кам’янецький еялет: турецькі джерела до історії Поділля… – С.113-114; Kołodziejczyk D. Podole pod panowaniem tureckim… – S.76-77, 81, 95, 97, 104, 106, 108, 112, 114, 133).
47. Скочиляс І. Недатований реєстр духовенства, церков і монастирів… – С.537, 582-589.
48. Докладніше про це в: Скочиляс І. Адміністративно-територіальний устрій Львівської єпархії… – С.159.
49. Перелік парафій 1680 р. укладено за: НМЛ. – Ркл-157. – Арк.43зв.-54зв.

Повернутися до частини 1

Закладки:
  • Print
  • Digg
  • Sphinn
  • del.icio.us
  • Facebook
  • Mixx
  • Google Bookmarks
  • Blogplay

Доречно:

  1. Ігор Скочиляс. НАМІСНИЦЬКИЙ ПОДІЛ ЛЬВІВСЬКО-ГАЛИЦЬКО-КАМ’ЯНЕЦЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЄПАРХІЇ НА ПОДІЛЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVI–XVII ст. (частина 1)
  2. Кам’янець–Подільський у другій половині XVII – XVIII ст. у малюнках та гравюрах
  3. А.М.Трембіцький. ДО ІСТОРІЇ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Є.Й.СІЦІНСЬКОГО НА ПОДІЛЛІ (частина 2)
  4. А.М.Трембіцький. ДО ІСТОРІЇ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Є.Й.СІЦІНСЬКОГО НА ПОДІЛЛІ (частина 1)
  5. Малий В.В. Етносоціальні процеси на Поділлі у 1861-1914 рр.
  6. ПЕТРОВ М.Б. ТОРГОВЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО З ДЕРЖАВАМИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У XV-XVII СТ. (частина 1)
  7. ПЕТРОВ М.Б. ТОРГОВЕЛЬНІ ВІДНОСИНИ КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО З ДЕРЖАВАМИ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У XV-XVII СТ. (частина 2)

Коментарі

Залишити відповідь

Вам потрібно авторизуватися щоб залишити коментар, або зареєструватися