В.С.Степанков. УЧАСТЬ П.ДОРОШЕНКА У КАМ’ЯНЕЦЬКІЙ КАМПАНІЇ 1672 Р. МЕГМЕДА IV ТА ЇЇ ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ. (частина 2)

Додав(ла) Muza on 15.02.2010

doroshenko_petro

Петро Дорошенко. Фрагмент портрету ХVIII ст.

У першій декаді серпня чисельність залоги (після прибуття 29 липня полку у 500 вояків краківського біскупа [5, арк. 224-224 зв.]) зросла до 1,5 тис. жовнірів, серед котрих знаходилося всього 4-6 досвідчених гармашів. До їх числа ще слід додати бл. 100 шляхтичів посполитого рушення Подільського воєводства, котрі зібралася сюди на сеймик, а також бл. 400 міщан і селян з навколишніх поселень. Всього налічувалося бл. 2 тис. осіб, готових захищати місто [1, арк. 30-31; 4, арк. 670; 29, с. 125-126; 35, с. 33]. Функцію керівника захисту міста виконував староста кам’янецький М.Потоцький (син покійного великого гетьмана Миколая Потоцького), котрий не мав військових здібностей. Його помічниками були досвідчені ротмістри Войцех Гумецький, Ян Мисьлішевський і Єжі Володиєвський. Всі вони добре зналися на проведенні операцій „у полі”, але не на організації оборони фортець [29, с. 126; 33, с. 132, 35, с. 33-34].

Прибувши під стіни Кам’янця, П.Дорошенко отримав можливість на власні очі побачити проведення облогових робіт на самому високому професійному рівні, якими керували італійські і французькі інженери [24, с. 56]. Вже 17 серпня яничари вдалися до риття окопів й сипання шанців. Воднораз почався обстріл з важких гармат (всього у розпорядженні великого візиря перебувало понад 120 гармат, з них 26 важких і 12 великих мортир) – було зроблено понад 600 пострілів, але без особливої шкоди для оточених [15, с. 56; 14, с. 58; 16, с. 259]. Наступного дня гармати продовжували обстрілювати (особливо сильно з батарей правого крила (з боку Жабинців)) польські позиції, а вояки робили кошики, наповнюючи їх землею для захисту голів від куль противника [1, арк. 49-57; 6. арк. 534; 15, с. 56-57; 29, с. 130; 34, с. 255-256; 35, с. 41-43].

Упродовж 19-21 серпня турецька артилерія вела потужний обстріл міста, Нового й Старого замків. Лише на Новий замок щоденно падало 500-600 гарматних куль і гранат [1, арк. 59-66; 7. арк. 269; 11, с. 170; 13, с. 1061; 34, с. 256]. 20 серпня одна з них у Старому замку пробила склепіння лівої передньої вежі (тут знаходилася лютеранська каплиця), у підземеллі якої зберігалися запаси пороху (2 бочки) та гранат (120-160). Їхній вибух став сигналом для проведення турками штурму, в якому, вочевидь, взяли участь й українські сотні П.Дорошенка. Якщо вірити даним одного з тогочасних джерел, найпершими до нього залучили козаків, котрі до гетьмана перейшли від М.Ханенка. Польська залога відбила приступ [1, арк. 65-66; 5, арк. 228 зв.; 6, арк. 534; 11, с. 170; 13, с. 1061; 35, с. 43]. У наступні дні гарматний обстріл замків і міста продовжувався. Воднораз турецькі вояки під захистом кошиків активно проводили земляні роботи, наближаючись до мурів Нового і Старого замків. Було вирито 7 ліній апрошів . 22 серпня відбірні підрозділи яничар – серден-гештілер („шаленці”) – вчинили новий приступ [15, с. 57-58]. Можливо, у ньому взяли участь добровольці з-поміж козаків. 23-24 серпня турецькі шанці впритул наблизилися до кам’янецьких фортифікацій обох замків, Ляцької і Руської брам. Не припинявся обстріл міста (згоріли костел св. Катерини, вірменська кафедра, церква св. Юрія) [29, с. 132; 34, с. 257-258; 35, с. 44].
Кількаденна облога міста виявила усі слабкі місця фортифікацій та організації оборони. Гостро відчувалася нестача піхотинців і гармашів [13, с. 1061]. Зважаючи на вельми складне становище залоги Нового замку, зібрана М.Потоцьким 23 серпня військова нарада прийняла ухвалу залишити його, відійшовши до Старого. Сподівалися у такий спосіб зменшити периметр оборони фортифікацій й запобігти, враховуючи розташування останнього на скелі, підведенню мінних галерей. Міське поспільство сприйняло такий крок, як згоду керівництва залоги капітулювати, а відтак не приховувало свого невдоволення ним. Особливо відверто проявляли обурення жінки, котрі перехопили кам’янецького єпископа і, за його ж визнанням, „дуже зле мене трактували, як здрайцю” [11, с. 169; 34, с. 258; 35, с. 45].

В ніч з 24 на 25 серпня жовніри відступили до Старого замку, забравши військове спорядження й заклавши міни у двох місцях; за собою зруйнували посередині перехідний міст, що з’єднував обидва замки. Яничари 25 серпня без особливих втрат зайняли залишену фортифікацію, оскільки одну з мін виявили і відразу ж знешкодили, а вибух другої був слабким і тому не завдав їм відчутної шкоди [1, арк. 66-69; 11, с. 169; 21, с. 61-62; 29, с. 132; 35, с. 44-45]. Як показали подальші події, відхід на нові позиції виявився, якщо не помилковим кроком, то зовсім неефективним. Турецьке командування сповна скористалося тією обставиною, що вали Нового замку в окремих місцях перевищували мури Старого замку, які, окрім всього іншого, не були пристосовані до ведення гарматного вогню [1, арк. 6971; 29, с. 132; 35, с. 45]. Тепер турецькі вояки і гармати впритул розстрілювали укріплення замку та його внутрішні будівлі.

Під прикриттям вогню сапери вели мінні галереї під вежі й стіни замку. Зокрема, проводилися відповідні роботи під Демною (мабуть Денною чи Малою) вежею, а також під „Великою вежею”, які з правої сторони захищали доступ до замку. Роботи тривали до полудня 26 серпня, коли під останню з веж заклали міни. За умовним сигналом турки припинили стрілянину й почали ховатися в апроші, очікуючи на вибух. Той пролунав тоді, коли оборонці фортеці, виснажені боями і безсонням, вражені тишею, попадали від перевтоми на землю, аби хоч трохи перепочити, й відразу поснули. Вибух висадив у повітря „велику вежу” (і так уже наполовину зруйновану гарматними кулями), утворивши у фортифікації великий пролом. Тоді знову „ожила” турецька артилерія й колони яничар (не виключаємо, що серед них перебували й козаки) розпочали штурм, який тривав до ночі. Жовніри, проявляючи вражаючу мужність і стійкість, відбили його [1, арк. 75-76].

Вранці 27 серпня обложені довідалися, що міни підкладено ще під 4 вежі замку (за іншими даними, у двох місцях). За обставин невдалої оборони замків серед шляхти, міщан й офіцерів залоги швидко згасала віра у можливість витримати облогу, поширювалися настрої розпачу, зневір’я і безнадії. Єпископ В.Лянцкоронський зібрав у кафедральному костелі раду, яка погодилась з його пропозицією припинити супротив і капітулювати, аби вберегти людність від винищення. А відтак на Новому замку вивісили біле знамено. На переговори з великим візирем сформували депутацію [1, арк. 77-81; 11, с. 169; 13, с. 1061; 15, с. 59; 29, с. 133; 35, с. 46-47].

Взявши заручників з боку турецької сторони, вони (представники польської сторони) на човнах перепливли р. Смотрич й прибули до турецького табору. Ахмед Кьопрюлю доброзичливо прийняв їх, проте відмовився від переговорів, запропонувавши прийняти без обговорення заздалегідь сформульовані умови капітуляції. Вони передбачали гарантії безпеки життя і майна міщанам, їх родинам й усім особам, котрі залишаться у Кам’янці; свободу його залишення для шляхти і залоги; вільність проведення церковних обрядів для католиків, православних і вірмен у залишених для них храмах, звільнення шляхти і духовних осіб, котрі залишаться у місті, від розташування у них на постій вояків, а жовніри, котрі виходитимуть з міста з родинами і майном, могли залишити при собі власну зброю. Члени депутації С.Грушецький і К.Жевуський з цими умовами повернулися до міста, і зібрана в кафедральному костелі нова нарада ухвалила текст угоди про капітуляцію. Тоді вони повернулися до великого візиря й засвідчили згоду прийняти її, після чого посли, у супроводі яничарської охорони, подалися до міста, прямуючи до Старого замку [1, арк. 77-88; 11, с. 169; 13, с. 1061; 29, с. 133-134; 35, с. 47-48].

Коли наближалися до міста, трапилося непередбачене: пролунав жахливої сили вибух, який підняв у повітря щонайменше третину замку. Турки, запідозривши підступ, завернули послів, котрі намагалися переконати великого візиря, що це не зрада з їх боку, а має місце прикра випадковість. Досить швидко сказане послами підтвердилося й турки самі могли оглянути місце катастрофи. Від вибуху не тільки зазнав страшних руйнувань Старий замок, але й полягли („пішли з димом” й обернулися „на попіл”) щонайменше 700 жовнірів й сотня-дві кам’янчан [1, арк. 89-95; 16, с. 259, 260; 29, с. 134-135; 35, с. 48]. Постає слушне запитання: чому вибухнули запаси пороху (бл.120-200 бочок?). Аналіз джерел спростовує легенду, написану геніальним пером Г.Сенкевича у творі „Пан Володиєвський”, що „Гектор” оборони Кам’янця полковник Є.Володиєвський і його друг – керівник міської артилерії майор Гейкінк, аби не здати ворогу фортецю, здійснили героїчний вчинок – свідомо запалили порох [1, арк. 103; 5, арк. 231 зв. – 232; 6, арк. 537; 7, арк. 271; 11, с. 170; 13, с. 1062, 1067; 16, с. 260; 30, с. 583]. Не переконливою виглядає також версія окремих польських дослідників (до речі, підтверджена свідченнями кількох джерел), що підпал з розпачу вчинив Гейкінк [26, с. 344; 29, с. 137; 35, с. 49]. На наш погляд, катастрофа сталася в результаті сліпої випадковості, породженої необачністю поведінки жовнірів [5, арк. 231 зв.; 7, арк. 269; 20, с. 24].

28 серпня ключі від міських брам були передані Азамет-азі. Наступного дня з поклоном до султана виїхала депутація, очолювана М.Потоцьким та В.Лянцкоронським. Прийняв її не Мегмед IV, а великий візир. Під час зустрічі обговорювалися питання безпеки виїзду 30 серпня з міста усіх бажаючих. Цього дня під охороною 3-4 тис. турків, 1,5 тис. осіб залишили місто і з майном (на 400 підводах) подалися через Панівці, Кудринці, Кривче, Сков’ятин, Королівку, Глибочок, Івашківці до Ягельниці. Після повернення звідтіля турецького експорту, самостійно продовжили шлях через Язловець до Станіслава [1, арк. 114-129; 12, с. 198; 24, с. 59; 29, с. 137-138].

У самому Кам’янці готувалися до урочистого в’їзду Мегмеда IV. Відповідно до умов капітуляції, польській, українській та вірменській громадам обіцяли по 3 храми, решта перетворювалися у мечеті [13, с. 1063]. Якщо вірити Самовидцю, то отримали 3 храми лише українці, а вірмени – один [9, с. 115]. Під час перетворення християнських храмів у 7 мечетей з них знімалися дзвони (частину їх на початку 1673 р. передали П.Дорошенку) й хрести, вилучалися ікони й інше церковне начиння, розкопувалися прицерковні поховання й покійників вивозили за місто. Зрозуміло, що ці дії нової влади не могли знайти схвалення з боку християн, а відтак породжували різні чутки про брутальність турок, окремі з яких знайшли відображення і на сторінках „Літопису Самовидця” [9, с. 114; 24, с. 59-60; 25, с. 189-190; 29, с. 138].

2 вересня Мегмед IV урочисто в’їхав до Кам’янця. З приводу оволодіння містом-фортецею у Стамбулі, Каїрі та в інших центрах імперії влаштовувалися триденні святкування [23, с. 180-185; 24, с. 60-61; 29, с. 138-139]. З другого боку, швидка капітуляція „золотого ключа до кордонів Речі Посполитої”, потужного бастіону „християнського передмур’я”, як не без почуття гонору любила характеризувати місто шляхта [22, с. 152-165], викликала тепер у неї психологічний шок. Якщо керівники кам’янецької залоги та її офіцери гарячково відшуковували аргументи, аби переконати громадську думку у закономірності й необхідності зробленого ними кроку, то чимало представників еліти схилялося до думки, що твердиня впала власне внаслідок їхньої легковажності [22, с. 174-176; 27, с. 49-58; 31, с. 26-28].

Швидке оволодіння Кам’янцем істотно вплинуло не лише на подальший хід кампанії турецької армії, але й на реалізацію політичних задумів П.Дорошенка, що передбачали приєднання західноукраїнських земель до Правобережної гетьманщини. Припускаємо, що гетьман відвідав Кам’янець. Проте часто використовувана істориками інформація Самовидця про його проїзд разом із султаном вулицями міста, вимощених „образами божими”, вилучених з християнських храмів („Не заболіло его сердце такого безчестія образов божіїх задля свого нещасливого дочасного гетманства”) [9, с. 114], є не більш ніж чуткою, котрих чимало кружляло тоді серед населення Гетьманщини.

30 серпня П.Дорошенко звернувся з універсалом до наказного канівського полковника і старшини, повідомляючи про капітуляцію 27 серпня провідників кам’янецької залоги. Наголошував на тому, що Мегмед IV „на заспокоєння Украйни і на згубу осад ляцьких з військами своїми тепер відпускає…”. Переконував їх, аби „ні в чому не сумнівалися, а на нашу оборону, з якою були б надійними так супроти неприятелів, на вас наступаючих, ставали мужньо, Ханенковим принадливим листам й особам віри й місця в себе не давали…” [8, с. 27]. Уважне прочитання листа дозволяє висловити наступне спостереження. Насамперед кидається у вічі вельми стриманий, якщо не холодний, тон оцінки дій сюзерена: тільки констатація факту оволодіння „славною” і „всьому світові” страшною фортецею [8, с. 27]. І ніякої похвали за готовність повелителя імперії виконати взяті на себе зобов’язання, передбачені умовами прийняття 1669 р. його протекції. Важко позбутися враження, що листа писала розчарована людина.

Далі буде…

Повернутись до частини 1.

Перейти до:

частини 3.

Закладки:
  • Print
  • Digg
  • Sphinn
  • del.icio.us
  • Facebook
  • Mixx
  • Google Bookmarks
  • Blogplay

Доречно:

  1. В.С.Степанков. УЧАСТЬ П.ДОРОШЕНКА У КАМ’ЯНЕЦЬКІЙ КАМПАНІЇ 1672 Р. МЕГМЕДА IV ТА ЇЇ ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ. (частина 1)
  2. В.С.Степанков. УЧАСТЬ П.ДОРОШЕНКА У КАМ’ЯНЕЦЬКІЙ КАМПАНІЇ 1672 Р. МЕГМЕДА IV ТА ЇЇ ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ. (частина 3)
  3. Даріюш Колодзєйчик. Кам’янецький еялет: турецькі джерела до історії Поділля 1672-1699 років.
  4. Мицик Ю.А., Степанков В.С., Стороженко І.С. Сполохи козацької звитяги.
  5. Мицик Ю.А. Турецький похід на Кам’янець-Подільський 1672 року в описі польської Віршованої хроніки
  6. Л.В.Баженов. ПОДІЛЛЯ В НАУКОВО-КРАЄЗНАВЧІЙ СПАДЩИНІ В.К.ГУЛЬДМАНА (ДО 150-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ). (частина 1)
  7. А.М.Трембіцький. ДО ІСТОРІЇ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Є.Й.СІЦІНСЬКОГО НА ПОДІЛЛІ (частина 2)

Коментарі

One Response to “В.С.Степанков. УЧАСТЬ П.ДОРОШЕНКА У КАМ’ЯНЕЦЬКІЙ КАМПАНІЇ 1672 Р. МЕГМЕДА IV ТА ЇЇ ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ. (частина 2)”

  1. erm-sv каже:

    Кілька вражень від прочитаного.
    1. От вже ті Потоцькі, і тут їх (його) зрадниками називають.
    2. Написано “мури Старого замку, які, окрім всього іншого, не були пристосовані до ведення гарматного вогню”. Цікаво до чого ж вони були пристосовані, це ж мури замку а не халупи.
    3. Триденні святкування в центрах Османської імперії в честь оволодіння Кам’янцем – це щось… вражає. Взагалі то думаю, що ця поразка стала “перемогою” Кам’янця. Подивіться в першу чергу коли говорять про історію міста згадують що?.. А всього то 27 років мусульманської влади.
    4. Написано “чимало представників еліти (Польської) схилялося до думки, що твердиня впала власне внаслідок їхньої (керівників залоги міста) легковажності”. Власне з цієї публікації у мене також склалась така думка.
    5. Ну нічого собі характеристики Кам’янця з боку козаків: “констатація факту оволодіння „славною” і „всьому світові” страшною фортецею”

Залишити відповідь

Вам потрібно авторизуватися щоб залишити коментар, або зареєструватися